Книга «Травам не можна помирати» Степан Процюк

Тематика

Художня література, роман, історія, Радянський Союз, 70-ті роки.

Про книжку

Київ 1970-х років… Уже й Сталіна немає, та українська нація вкотре на межі свого існування. Насамперед мовного, а «мова — це домівка буття». Перед нами постають долі «отруєних» радянським режимом людей: тих, хто пристосовується, пише оди вождям, співпрацює з кагебістами і не хоче «жертвувати граминкою свого спокою та відром олів’є». Очима дуже різних героїв роману бачимо Україну, у якій не можна бути українцем: або співпраця, або діагноз і психлікарня. Методи й практики, до яких вдавався радянський режим, нищачи людську особистість, напрочуд різноманітні. Але й на тлі усього цього проростає паросток кохання. Бо ж «трави мусять проростати навіть крізь асфальт».

Для кого книжка

Для широкого кола читачів, усіх поціновувачів вітчизняної художньої літератури, зокрема жанрів історичного та соціально-психологічного роману.

Чому ця книжка

Ця книжка — для повного занурення в 1970-ті роки радянської доби в Україні — період тихого та підступного придушення української мови й культури. У романі висвітлено письменницький дисидентський рух і співпрацю авторів із владою, а також протистояння нечисленних інакодумців із радянським режимом. Читачам відкриється, як еволюціонували методи КДБ щодо боротьби з ворогами народу: від розстрілів до репресивної психіатрії. Роман спонукає до роздумів, які уроки історії ми не засвоїли тоді, і що з тих часів впливає на українців й понині.

За мотивами роману знято короткометражний фільм «70-ті».

Про автора

Степан Процюк — сучасний український письменник, лауреат багатьох літературних премій. Автор понад 30 книжок для дорослих і дітей, які вийшли накладом більше 100 тисяч примірників, за що удостоєний відзнаки «Золотий письменник України». Його твори перекладені кількома мовами. Веде ютуб-канал «Письменник про письменників», член ПЕН-клубу.

Книжки на схожу тематику

• «Вік червоних мурах», Таня П'янкова, «Наш Формат», 2022 рік
• «Пальці поміж піском», Степан Процюк, «Наш Формат», 2020 рік

Відгуки

Найтемніше перед світанком… Роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» розповідає про, мабуть, чи не найтемніший час в історії України — 70-ті роки. Усі, наче Петро, відрікалися від Батьківщини тричі й навіть більше, русифікувалися, мімікрували і славили Брежнєва. А жменьку нескорених чекали тюрма або примусове лікування від їхнього українства у психіатричних клініках. Важка, однак дуже потрібна саме сьогодні книжка. Олег Криштопа, письменник, автор блогу «Історія для дорослих»

Степан Процюк — письменник, який ніколи не використовує у своїй письменницькій палітрі напівтони, він обирає для своєї густої, як живиця, прози лише насичені барви, поєднуючи їх між собою широкими мазками в контрастних композиціях. Його книжки примушують читача хвилюватися, переживати, обурюватися, відчувати огиду і страх, але ніколи не залишатися байдужими.

«Травам не можна помирати» — роман про трагедію української інтелігенції 1970-х, що «мала нещастя народитися в радянській У», а також про «ялове українство». Перед очима читача постає український радянський літературний паноптикум, з обділеними і не обділеними увагою письменниками, у «маскувальних халатах» і без, із поетами Крилатим, Крислатим, із сільським учителем-грішником і віршувальником-графоманом. Поряд із ними — розлюблені дружини і коханки-агентки від КДБ, яке не спускає з них пильного ока. Є в романі й ті, хто став в’язнями радянських таборів і пацієнтами психіатричних лікарень із діагнозом «шизоїд з гострими психопатичними ускладненнями на ґрунті маячної ідеї української мови».

Усі ці персонажі опинилися віч-на-віч з імперською машиною, яка готова щомиті їх роздушити. Але, як пише Степан Процюк, «трави мусять проростати навіть крізь асфальт», і в цьому велика мудрість історії. Марина Гримич, письменниця, кандидатка філологічних і докторка історичних наук, членкиня Спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців та ПЕН-клубу. Засновниця і директорка видавництва «Дуліби»

Цитати

Лампочка світила безжалісно. Вона заглядала в очі, продовжуючи лікарські діагнози:

— У вас, молодой человек, как я вижу, острый психоз на почве украинского языка.

Світло заповзало в душу, обпалюючи її якимось неприродним і несправедливим вогнем. Максим згадував, як через стіл нахилявся до нього слідчий і то шепотів, то переходив на вереск:

— Лучше бы ты воровал, чем йобнулся на мове!

Після двадцять другого травня Максима через кілька днів затримали… на вулиці. Посадили на Володимирську, звинувачуючи в антирадянській агітації та пропаганді. З ним працювало кілька слідчих, наче хтось один втомлювався від такого страшного ворога, що їсть радянських дітей і запиває обіди та вечері кров’ю будівників комунізму.

Другий слідчий завантажував теоретично, практично не дивлячись на хлопця:

— Русифікація — це найпідліша вигадка ворожої пропаганди. А ви, Томіленко, клюнули на гачок ідеологічних диверсантів! Де ви бачите утиски української мови?

Максимові хотілося плюнути в це підле, вже з ознаками першої розгодованості, лице:

— Всюди! Чуєте, всюди! Вийдіть на будь-яку київську вулицю! Де ви почуєте українську? Де?

Слідчий скрушно хитав головою, граючи і граючись, щоправда, не переходячи на російську, як інші:

— Це добровільний вибір радянських громадян, Томіленко, розумієте? Доб-ро-віль-ний!

— Який же ж він добровільний? — Максим спершу ще сперечався, будучи недосвіченим і наївним. — Усе робиться для русифікації! Причім так підло і низько, під маскою «добровільного» вибору в тім числі!

Слідчий спокійно вислухавши Максимові волання у пустелю, натискав на інші гачки:

— Максиме, ви розумний хлопець. Вам треба вчитися. Українській мові нічого не загрожує. А вам загрожує в’язниця. Де ті, що вас підбурювали? Де вони тепер, а де ви? А-я-яй! До речі, хто вони? Назвіть їхні прізвища.

Максим мовчав.

Сказали, треба покласти на експертизу у психіатричну лікарню імені Павлова. Там спеціалісти, сказали, встановлять тобі діагноз, хоча нашим психологам здається, що в тебе, хлопче, гострий психоз на ґрунті української мови.

…люди втікають у мушлю особистого, щоб не відчувати суспільних маразмів, не слухати варнякання броватого володаря всіх можливих та неможливих нагород, не відсахуватися від козацько-комсомольського пафосу Петра Шелеста, що є намісником ленінського раю в Україні. А тоді... так усе відбулося швидко, що він не встиг і обдумати... те, що трапилося, вже трапилося...